Сьогодні
Понеділок
28.05.2018
09:54

Цей день в історії України:
1668Петра Дорошенка обрано гетьманом об`єднаної України.
1919Чортківська офензива Української Галицької Армії.
Форма входу
Пошук
Календар
«  Травень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 46
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
















Т.Шевченко - Гайдамаки (уривки)

Інтродукція 

Була колись шляхетчина, 
Вельможная пані; 
Мірялася з москалями, 
З ордою, з султаном, 
З німотою… Було колись… 
Та що не минає? 
Було, шляхта, знай, чваниться, 
День і ніч гуляє 
Та королем коверзує… 
Не скажу Степаном 
Або Яном Собієським: 
Ті два незвичайні,— 
А іншими. Небораки 
Мовчки панували. 
Сейми, сеймики ревіли, 
Сусіде мовчали, 
Дивилися, як королі 
Із Польщі втікають, 
Та слухали, як шляхетство 
Навісне гукає. 
"Nie pozwalam! nie pozwalam!” 
Шляхта репетує, 
А магнати палять хати, 
Шабельки гартують. 
Довго таке творилося, 
Поки не в Варшаві 
Запанував над ляхами 
Понятовський жвавий. 
Запанував, та й думав шляхту 
Приборкать трошки… не зумів! 
Добра хотів, як дітям мати, 
А може, й ще чого хотів. 
Єдине слово "nie pozwalam” 
У шляхти думав одібрать, 
А потім… Польща запалала, 
Панки сказилися… Кричать: 
"Гонору слово, дарма праця! 
Поганець, наймит москаля!” 
На ґвалт Пулавського і Паца 
Встає шляхетськая земля, 
І — разом сто конфедерацій. 
Розбрелись конфедерати 
По Польщі, Волині, 
По Литві, по Молдаванах 
І по Україні; 
Розбрелися та й забули 
Волю рятувати, 
Полигалися з жидами, 
Та й ну руйнувати. 
Руйнували, мордували, 
Церквами топили… 
А тим часом гайдамаки 
Ножі освятили.

...

Свято в Чигирині 

Гетьмани, гетьмани, якби-то ви встали, 
Встали, подивились на той Чигирин, 
Що ви будували, де ви панували! 
Заплакали б тяжко, бо ви б не пізнали 
Козацької слави убогих руїн. 

Базари, де військо, як море червоне, 
Перед бунчуками, бувало, горить, 
А ясновельможний, на воронім коні, 
Блисне булавою — море закипить… 
Закипить, і розлилося 
Степами, ярами; 
Лихо мліє перед ними… 
А за козаками… 
Та що й казать? Минулося; 
А те, що минуло, 
Не згадуйте, пани-брати, 
Бо щоб не почули. 
Та й що з того, що згадаєш? 
Згадаєш — заплачеш. 
Ну, хоч глянем на Чигирин, 
Колись-то козачий. 

Із-за лісу, з-за туману, 
Місяць випливає, 
Червоніє, круглолиций, 
Горить, а не сяє, 
Неначе зна, що не треба 
Людям його світу, 
Що пожари Україну 
Нагріють, освітять. 
І смерклося, а в Чигрині, 
Яку домовині. 
Сумно-сумно. (Отак було 
По всій Україні 
Против ночі Маковія, 
Як ножі святили). 
Людей не чуть; через базар 
Кажан костокрилий 
Перелетить; на вигоні 
Сова завиває. 

А де ж люде?.. Над Тясмином. 
У темному гаю, 
Зібралися; старий, малий, 
Убогий, багатий 
Поєднались,— дожидають 
Великого свята. 
У темному гаю, в зеленій діброві, 
На припоні коні отаву скубуть; 
Осідлані коні, вороні готові. 
Куди-то поїдуть? кого повезуть? 
Он кого, дивіться. Лягли по долині, 
Неначе побиті, ні слова не чуть. 
Ото гайдамаки. На ґвалт України 
Орли налетіли; вони рознесуть 
Ляхам, жидам кару; 
За кров і пожари 
Пеклом гайдамаки ляхам оддадуть. 

Попід дібровою стоять 
Вози залізної тарані: 
То щедрої гостинець пані. 
Уміла що кому давать, 
Нівроку їй, нехай царствує; 
Нехай не вадить, як не чує! 
Поміж возами нігде стать: 
Неначе в ірій, налетіло 
З Смілянщини, з Чигирина 
Просте козацтво, старшина, 
На певне діло налетіли. 
Козацьке панство походжає 
В киреях чорних, як один, 
Тихенько, ходя, розмовляє 
І поглядає на Чигрин. 


Старшина первий: 
Старий Головатий щось дуже коверзує. 

Старшина другий: 
Мудра голова, сидить собі в хуторі, ніби не знає нічого, а дивишся — скрізь Головатий. "Коли сам,— каже,— не повершу, то синові передам”. 

Старшина третій: 
Та й син же штука! Я вчора зустрівся з Залізняком; таке розказує про його, що цур йому! "Кошовим,— каже,— буде, та й годі; а може, ще і гетьманом, коли теє…” 

Старшина другий: 
А Ґонта нащо? а Залізняк? До Ґонти сама…" сама писала: "Коли,— каже…” 

Старшина первий: 
Цитьте лишень, здається, дзвонять! 

Старшина другий: 
Та ні, то люде гомонять. 

Старшина первий: 
Гомонять, поки ляхи почують. Ох, старі голови та розумні: химерять-химерять та й зроблять з лемеша швайку. Де можна лантух, там торби не треба. Купили хріну, треба з'їсти; плачте, очі, хоч повилазьте: бачили, що куповали; грошам не пропадать! А то думають, думають, ні вголос, ні мовчки; а ляхи догадаються — от тобі й пшик! Що там за рада? чом вони не дзвонять? Чим спиниш народ, щоб не гомонів? Не десять душ, а, слава богу, вся Смілянщина, коли не вся Україна. Он, чуєте? співають. 

Старшина третій: 
Справді, співа щось; піду спиню. 

Старшина первий: 
Не спиняй, нехай собі співає, аби не голосно. 

Старшина другий: 
Ото, мабуть, Волох! Не втерпів-таки старий дурень; треба, та й годі! 

Старшина третій: 
А мудро співає! коли не послухаєш, усе іншу. Під крадьмось, братці, та послухаєм, а тим часом задзвонять. 

Старшина первий і другий: 
А що ж? то й ходімо! 

Старшина третій: 
Добре, ходімо. 
Старшини нишком стали за дубом, а під дубом сидить сліпий кобзар; кругом його запорожці і гайдамаки. Кобзар співає з повагою і неголосно. 

"Ой волохи, волохи, 
Вас осталося трохи; 
І ви, молдавани, 
Тепер ви не пани; 
Ваші господарі 
Наймити татарам, 
Турецьким султанам. 
В кайданах, в кайданах! 
Годі ж, не журіться; 
Гарно помоліться, 
Братайтеся з нами, 
З нами, козаками; 
Згадайте Богдана, 
Старого гетьмана; 
Будете панами, 
Та, як ми, з ножами, 
З ножами святими, 
Та з батьком Максимом

Треті півні 

Ще день Украйну катували 
Ляхи скажені; ще один, 
Один, останній, сумували 
І Україна, і Чигрин. 
І той минув — день Маковія, 
Велике свято в Україні. 
Минув — і лях, і жидовин 
Горілки, крові упивались, 
Кляли схизмата, розпинали, 
Кляли, що нічого вже взять. 
А гайдамаки мовчки ждали, 
Поки поганці ляжуть спать. 
Лягли, і в голови не клали, 
Що вже їм завтра не вставать. 
Ляхи заснули, а іуди 
Ще лічать гроші уночі, 
Без світла лічать бариші, 
Щоб не побачили, бач, люде. 
І ті на золото лягли 
І сном нечистим задрімали. 
Дрімають… навіки бодай задрімали! 
А тим часом місяць пливе оглядать 
І небо, і зорі, і землю, і море 
Та глянуть на люде, що вони моторять, 
Щоб богові вранці про те розказать. 
Світить білолиций на всю Україну, 
Світить… а чи бачить мою сиротину, 
Оксану з Вільшани, мою сироту? 
Де її мордують, де вона воркує? 
Чи знає Ярема? чи знає, чи чує? 
Побачимо потім, а тепер не ту, 
Не ту заспіваю, іншої заграю; 
Лихо — не дівчата — буде танцювать. 
Недолю співаю козацького краю; 
Слухайте ж, щоб дітям потім розказать, 
Щоб і діти знали, внукам розказали, 
Як козаки шляхту тяжко покарали 
За те, що не вміла в добрі панувать. 

Гомоніла Україна, 
Довго гомоніла, 
Довго, довго кров степами 
Текла-червоніла. 
Текла, текла та й висохла. 
Степи зеленіють; 
Діди лежать, а над ними 
Могили синіють. 
Та що з того, що високі? 
Ніхто їх не знає, 
Ніхто щиро не заплаче, 
Ніхто не згадає. 
Тілько вітер тихесенько 
Повіє над ними, 
Тілько роси ранесенько 
Сльозами дрібними 
Їх умиють. Зійде сонце, 
Осушить, пригріє; 
А унуки? їм байдуже, 
Панам жито сіють. 
Багато їх, а хто скаже, 
Де Ґонти могила,— 
Мученика праведного 
Де похоронили? 
Де Залізняк, душа щира, 
Де одпочиває? 
Тяжко! важко! Кат панує, 
А їх не згадають. 

Гомоніла Україна, 
Довго гомоніла, 
Довго, довго кров степами 
Текла-червоніла. 
І день, і ніч ґвалт, гармати; 
Земля стогне, гнеться; 
Сумно, страшно, а згадаєш — 
Серце усміхнеться. 

Місяцю мій ясний! з високого неба 
Сховайся за гору, бо світу не треба; 
Страшно тобі буде, хоч ти й бачив Рось, 
І Альту, і Сену , і там розлилось, 
Не знать за що, крові широкеє море. 
А тепер що буде! Сховайся ж за гору; 
Сховайся, мій друже, щоб не довелось 
На старість заплакать… 

Сумно, сумно серед неба 
Сяє білолиций. 
Понад Дніпром козак іде, 
Може, з вечірниці. 
Іде смутний, невеселий, 
Ледве несуть ноги. 
Може, дівчина не любить 
За те, що убогий? 
І дівчина його любить, 
Хоч лата на латі. 
Чорнобривий, а не згине, 
То буде й багатий. 
Чого ж смутний, невеселий 
Іде — чуть не плаче? 
Якусь тяжку недоленьку 
Віщує козаче, 
Чує серце, та не скаже, 
Яке лихо буде. 
Мине лихо… Кругом його 
Мов вимерли люде. 
Ані півня, ні собаки; 
Тілько із-за гаю 
Десь далеко сіроманці 
Вовки завивають 
Байдуже! іде Ярема, 
Та не до Оксани, 
Не в Вільшану на досвітки,— 
До ляхів поганих 
У Черкаси. А там третій 
Півень заспіває… 
А там… а там… Йде Ярема, 
На Дніпр поглядає. 

"Ой Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий! 
Багато ти, батьку, у море носив 
Козацької крові; ще понесеш, друже! 
Червонив ти синє, та не напоїв; 
А сю ніч уп'єшся. Пекельнеє свято 
По всій Україні сю ніч зареве; 
Потече багато, багато, багато 
Шляхетської крові. Козак оживе; 
Оживуть гетьмани в золотім жупані; 
Прокинеться доля; козак заспіва: 
"Ні жида, ні ляха”, а в степах Украйни — 
О боже мій милий — блисне булава!” 

Так думав, ідучи в латаній свитині, 
Сердега Ярема з свяченим в руках. 
А Дніпр мов підслухав: широкий та синій,

Підняв гори-хвилі; а в очеретах 
Реве, стогне, завиває, 
Лози нагинає; 
Грім гогоче, а блискавка 
Хмару роздирає. 
Іде собі наш Ярема, 
Нічого не бачить; 
Одна думка усміхнеться, 
А друга заплаче. 
"Там Оксана, там весело 
І в сірій свитині; 
А тут… а тут… що ще буде? 
Може, ще загину”. 
А тим часом із байраку 
Півень — кукуріку! 
"А, Черкаси!.. боже милий! 
Не вкороти віку!”

Червоний бенкет 

Задзвонили в усі дзвони 
По всій Україні; 
Закричали гайдамаки: 
"Гине шляхта, гине! 
Гине шляхта! погуляєм 
Та хмару нагрієм!” 
Зайнялася Смілянщина, 
Хмара червоніє. 
А найперша Медведівка 
Небо нагріває. 
Горить Сміла, Смілянщина 
Кров'ю підпливає. 
Горить Корсунь, горить Канів, 
Чигирин, Черкаси; 
Чорним шляхом запалало, 
І кров полилася 
Аж у Волинь. По Поліссі 
Ґонта бенкетує, 
А Залізняк в Смілянщині 
Домаху гартує, 
У Черкасах, де й Ярема 
Пробує свячений. 
"Отак, отак! добре, діти, 
Мордуйте скажених! 
Добре, хлопці!” — на базарі 
Залізняк гукає. 
Кругом пекло; гайдамаки 
По пеклу гуляють. 
А Ярема — страшно глянуть 
По три, по чотири 
Так і кладе. "Добре, сину, 
Матері їх хиря! 
Мордуй, мордуй, в раю будеш 
Або есаулом. 
Гуляй, сину! нуте, діти!” 
І діти майнули 
По горищах, по коморах, 
По льохах, усюди; 
Всіх уклали, все забрали. 
"Тепер, хлопці, буде! 
Утомились, одпочиньте”. 
Улиці, базари 
Крились трупом, плили кров'ю. 
"Мало клятим кари! 
Ще раз треба перемучить, 
Щоб не повставали 
Нехрещені, кляті душі”. 
На базар збирались 
Гайдамаки. Йде Ярема, 
Залізняк гукає: 
"Чуєш, хлопче? ходи сюди! 
Не бійсь, не злякаю”. 
"Не боюся!” Знявши шапку, 
Став, мов перед паном. 
"Відкіля ти? хто ти такий?” 
"Я, пане, з Вільшани”. 
"З Вільшаної, де титаря 
Пси замордували?” 
"Де? якого?” 
"У Вільшаній; 
І кажуть, що вкрали 
Дочку його, коли знаєш”. 
"Дочку, у Вільшаній?” 
"У титаря, коли знавав”. 
"Оксано, Оксано!” — 
Ледве вимовив Ярема 
Та й упав додолу. 
"Еге! ось що… Шкода хлопця, 
Провітри, Миколо!” 
Провітрився. "Батьку! брате! 
Чом я не сторукий? 
Дайте ножа, дайте силу, 
Муки ляхам, муки! 
Муки страшної, щоб пекло 
Тряслося та мліло!” 
"Добре, сину, ножі будуть 
На святеє діло. 
Ходім з нами у Лисянку 
Ножі гартувати!” 
"Ходім, ходім, отамане, 
Батьку ти мій, брате, 
Мій єдиний! На край світа 
Полечу, достану, 
З пекла вирву, отамане… 
На край світа, пане… 
На край світа, та не найду, 
Не найду Оксани!” 
"Може, й найдеш. А як тебе 
Зовуть? я не знаю”. 
"Яремою”. 
"А прізвище?” 
"Прізвища немає!” 
"Хіба байстрюк? Без прізвища 
Запиши, Миколо, 
У реєстер. Нехай буде — 
Нехай буде Голий, 
Так і пиши!” 
"Ні, погано!” 
"Ну, хіба Бідою?” 
"І це не так”. 
"Стривай лишень, 
Пиши Галайдою”. 
Записали. 
"Ну, Галайдо, 
Поїдем гуляти. 
Найдеш долю… а не найдеш… 
Рушайте, хлоп'ята”. 
І Яремі дали коня 
Зайвого з обозу. 
Усміхнувся на воронім 
Та й знову у сльози. 
Виїхали за царину; 
Палають Черкаси… 
"Чи всі, діти?” 
"Усі, батьку!” 
"Гайда!” 
Простяглася 
По діброві понад Дніпром 
Козацька ватага. 
А за ними кобзар Волох 
Переваги-ваги 
Шкандибав на конику, 
Козакам співає: 
"Гайдамаки, гайдамаки, 
Залізняк гуляє”. 
Поїхали… а Черкаси 
Палають, палають. 
Байдуже, ніхто й не гляне. 
Сміються та лають 
Кляту шляхту. Хто балака, 
Хто кобзаря слуха. 
А Залізняк попереду, 
Нашорошив уха; 
Іде собі, люльку курить, 
Нікому ні слова.
А за ним німий Ярема. 
Зелена діброва, 
І темний гай, і Дніпр дужий, 
І високі гори, 
Небо, зорі, добро, люде 
І лютеє горе — 
Все пропало, все! нічого 
Не знає, не бачить, 
Як убитий. Тяжко йому, 
Тяжко, а не плаче. 
Ні, не плаче: змія люта, 
Жадна випиває 
Його сльози, давить душу, 
Серце роздирає. 
"Ой ви, сльози, дрібні сльози! 
Ви змиєте горе; 
Змийте його… тяжко! нудно! 
І синього моря, 
І Дніпра, щоб вилить люте, 
І Дніпра не стане. 
Занапастить хіба душу? 
Оксано, Оксано! 
Де ти, де ти? подивися, 
Моя ти єдина, 
Подивися на Ярему. 
Де ти? Може, гине, 
Може, тяжко клене долю, 
Клене, умирає 
Або в пана у кайданах 
У склепу конає. 
Може, згадує Ярему, 
Згадує Вільшану, 
Кличе чого: "Серце моє, 
Обніми Оксану! 
Обнімемось, мій соколе! 
Навіки зомлієм. 
Нехай ляхи знущаються, 
Не почуєм!..” Віє, 
Віє вітер з-за Лиману, 
Гне тополю в полі,— 
І дівчина похилиться, 
Куди гне недоля. 
Посумує, пожуриться, 
Забуде… і, може… 
У жупані, сама пані; 
А лях… боже, боже! 
Карай пеклом мою душу, 
Вилий муки море, 
Розбий кару надо мною, 
Та не таким горем 
Карай серце: розірветься, 
Хоч би було камень. 
Доле моя! серце моє! 
Оксано, Оксано! 
Де ти ділася-поділась?” 
І хлинули сльози; 
Дрібні-дрібні полилися. 
Де вони взялися! 
А Залізняк гайдамакам 
Каже опинитись: 
"У ліс, хлопці! вже світає, 
І коні пристали: 
Попасемо”,— і тихенько 
У лісі сховались.

Гупалівщина 

Зійшло сонце; Україна 
Де палала, тліла, 
А де шляхта, запертися, 
У будинках мліла. 
Скрізь по селах шибениці; 
Навішано трупу — 
Тілько старших, а так шляхта 
Купою на купі. 
На улицях, на розпуттях 
Собаки, ворони 
Гризуть шляхту, клюють очі; 
Ніхто не боронить. 
Та й нікому: осталися 
Діти та собаки,— 
Жінки навіть з рогачами 
Пішли в гайдамаки. 

Отаке-то було лихо 
По всій Україні! 
Гірше пекла… А за віщо, 
За що люде гинуть? 
Того ж батька, такі ж діти,— 
Жити б та брататься. 
Ні, не вміли, не хотіли, 
Треба роз'єднаться! 
Треба крові, брата крові, 
Бо заздро, що в брата 
Є в коморі і надворі, 
І весело в хаті! 
"Уб'єм брата! спалим хату!” — 
Сказали, і сталось. 
Все б, здається; ні, на кару 
Сироти остались. 
В сльозах росли, та й виросли; 
Замучені руки 
Розв'язались — і кров за кров, 
І муки за муки! 
Болить серце, як згадаєш: 
Старих слов'ян діти 
Впились кров'ю. А хто винен? 
Ксьондзи, єзуїти. 

Мандрували гайдамаки 
Лісами, ярами, 
А за ними і Галайда 
З дрібними сльозами. 
Вже минули Воронівку, 
Вербівку; в Вільшану 
Приїхали. "Хіба спитать, 
Спитать про Оксану? 
Не спитаю, щоб не знали, 
За що пропадаю”. 
А тим часом гайдамаки 
Й Вільшану минають. 
Питається у хлопчика: 
"Що, титаря вбили?” 
"Ба ні, дядьку; батько казав, 
Що його спалили 
Оті ляхи, що там лежать, 
І Оксану вкрали. 
А титаря на цвинтарі 
Вчора поховали”. 
Не дослухав… "Неси, коню!” 
І поводи кинув. 
"Чом я вчора, поки не знав, 
Вчора не загинув! 
А сьогодні, коли й умру, 
З домовини встану 
Ляхів мучить. Серце моє! 
Оксано! Оксано! 
Де ти?” 
Замовк, зажурився, 
Поїхав ходою. 
Тяжко-важко сіромасі 
Боротись з нудьгою. 
Догнав своїх. Боровиків 
Вже хутір минають. 
Корчма тліє з стодолою, 
А Лейби немає. 
Усміхнувся мій Ярема, 
Тяжко усміхнувся. 
Отут, отут позавчора 
Перед жидом гнувся, 
А сьогодні… та й жаль стало, 
Що лихо минуло. 
Гайдамаки понад яром 
З шляху повернули. 
Наганяють півпарубка. 
Хлопець у свитині 
Полатаній, у постолах; 
На плечах торбина. 
"Гей, старченя! стривай лишень!” 
"Я не старець, пане! 
Я, як бачте, гайдамака”. 
"Який же поганий!” 
"Відкіля ти?” 
"З Керелівки”. 
"А Будища знаєш? 
І озеро коло Будищ?” 
"І озеро знаю, 
Отам воно; оцим яром 
Втрапите до його”. 
"Що, сьогодня ляхів бачив?” 
"Нігде ні одного; 
А вчора було багато. 
Вінки не святили: 
Не дали ляхи прокляті. 
Зате ж їх і били, 
І я, й батько святим ножем; 
А мати нездужа, 
А то й вона б”. 
"Добре, хлопче. 
Ось на ж тобі, друже, 
Цей дукачик, та не згуби”. 
Узяв золотого, 
Подивився: "Спасибі вам!” 
"Ну, хлопці, в дорогу! 
Та чуєте? без гомону. 
Галайдо, за мною! 
В оцім яру є озеро 
Й ліс попід горою, 
А в лісі скарб. Як приїдем, 
То щоб кругом стали, 
Скажи хлопцям. Може, льохи 
Стерегти осталась 
Яка погань”. 
Приїхали. 
Стали кругом ліса; 
Дивляться — нема нікого… 
"Ту їх достобіса! 
Які груші уродили! 
Збивайте, хлоп'ята! 
Швидше! швидше! Отак, отак! 
І конфедерати 
Посипалися додолу,
Груші гнилобокі. 
Позбивали, упорались; 
Козакам нівроку, 
Найшли льохи, скарб забрали, 
У ляхів кишені 
Потрусили та й потягли 
Карати мерзенних 
У Лисянку.

...

Епілог 

Давно те минуло, як, мала дитина, 
Сирота в ряднині, я колись блукав 
Без свити, без хліба по тій Україні, 
Де Залізняк, Ґонта з свяченим гуляв. 
Давно те минуло, як тими шляхами, 
Де йшли гайдамаки,— малими ногами 
Ходив я, та плакав, та людей шукав, 
Щоб добру навчили. Я тепер згадав, 
Згадав, та й жаль стало, що лихо минуло. 
Молодеє лихо! якби ти вернулось, 
Проміняв би долю, що маю тепер. 
Згадаю те лихо, степи ті безкраї, 
І батька, і діда старого згадаю… 
Дідусь ще гуляє, а батько вже вмер. 
Бувало, в неділю, закривши мінею, 
По чарці з сусідом випивши тієї, 
Батько діда просить, щоб той розказав 
Про Коліївщину, як колись бувало, 
Як Залізняк, Ґонта ляхів покарав. 
Столітнії очі, як зорі, сіяли, 
А слово за словом сміялось, лилось: 
Як ляхи конали, як Сміла горіла. 
Сусіди од страху, од жалю німіли. 
І мені, малому, не раз довелось 
За титаря плакать. І ніхто не бачив, 
Що мала дитина у куточку плаче. 
Спасибі, дідусю, що ти заховав 
В голові столітній ту славу козачу: 
Я її онукам тепер розказав. 

Вибачайте, люде добрі, 
Що козацьку славу 
Так навмання розказую, 
Без книжної справи. 
Так дід колись розказував, 
Нехай здоров буде! 
А я за ним. Не знав старий, 
Що письменні люде 
Тії речі прочитають. 
Вибачай, дідусю,— 
Нехай лають; а я поки 
До своїх вернуся 
Та доведу вже до краю, 
Доведу — спочину 
Та хоч крізь сон подивлюся 
На ту Україну, 
Де ходили гайдамаки 
З святими ножами,— 
На ті шляхи, що я міряв 
Малими ногами. 

Погуляли гайдамаки, 
Добре погуляли: 
Трохи не рік шляхетською 
Кров'ю напували 
Україну, та й замовкли — 
Ножі пощербили. 
Нема Ґонти; нема йому 
Хреста, ні могили. 
Буйні вітри розмахали 
Попіл гайдамаки, 
І нікому помолитись, 
Нікому заплакать. 
Один тілько брат названий 
Оставсь на всім світі, 
Та й той — почув, що так страшно 
Пекельнії діти 
Його брата замучили, 
Залізняк заплакав 
Вперше зроду; сльози не втер, 
Умер неборака. 
Нудьга його задавила 
На чужому полі, 
В чужу землю положила: 
Така його доля! 
Сумно-сумно гайдамаки 
Залізную силу 
Поховали; насипали 
Високу могилу; 
Заплакали, розійшлися, 
Відкіля взялися. 

Один тілько мій Ярема 
На кий похилився, 
Стояв довго. "Спочинь, батьку, 
На чужому полі, 
Бо на своїм нема місця, 
Нема місця волі… 
Спи, козаче, душа щира! 
Хто-небудь згадає”. 

Пішов степом сіромаха, 
Сльози утирає. 
Довго, довго оглядався, 
Та й не видко стало. 
Одна чорна серед степу 
Могила осталась. 

Посіяли гайдамаки 
В Україні жито, 
Та не вони його жали. 
Що мусим робити? 
Нема правди, не виросла; 
Кривда повиває. 
Розійшлися гайдамаки, 
Куди який знає: 
Хто додому, хто в діброву, 
З ножем у халяві, 
Жидів кінчать. Така й досі 
Осталася слава. 
А тим часом стародавню 
Січ розруйнували: 
Хто на Кубань, хто за Дунай, 
Тілько і остались, 
Що пороги серед степу. 
Ревуть завивають: 
"Поховали дітей наших 
І нас розривають”. 
Ревуть собі й ревітимуть — 
Їх люде минули; 
А Україна навіки, 
Навіки заснула. 

З того часу в Україні 
Жито зеленіє; 
Не чуть плачу, ні гармати, 
Тілько вітер віє, 
Нагинає верби в гаї, 
А тирсу на полі. 
Все замовкло. Нехай мовчить: 
Така божа воля. 

Тілько часом увечері 
Понад Дніпром, гаєм 
Ідуть старі гайдамаки,
Ідучи співають: 

"А в нашого Галайди хата на помості. 
Грай, море! добре, море! 
Добре буде, Галайда!” 

[Квітень—листопад 1841]