Сьогодні
Середа
19.09.2018
14:51

Цей день в історії України:
1668Петра Дорошенка обрано гетьманом об`єднаної України.
1919Чортківська офензива Української Галицької Армії.
Форма входу
Пошук
Календар
«  Вересень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
Архів записів
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 46
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
















В.Долгочуб - Падіння Січі

Небо було сіре. Ні, не повите білосніжними хмарами, що подекуди приймають загадкові, таємничі форми, а саме сіре, ніби вимазане фарбою. Ось-ось мав початися дощ. Така погода була дуже нетиповою для звичайно сонячного, безхмарного червня на Запорожжі. Раз по разу зривався вітер, качав високі стеблини очерету, що пригиналися до землі, мов підкоряючись силі грізної стихії. Десь недалеко ревів на порогах дід-Дніпро, як було це споконвіку. Дніпровські плавні жили своїм, чудернацьким для стороннього ока, життям.
  Саме тому, мабуть, не змогло б це стороннє око розлічити лежачу в очереті людину, поки вона сама б цього не захотіла. Це був чоловік років сорока, у якого вже зникла та вертлявість, що властива молоді, але тіло ще було повне сил, а розум – ясних думок. Взутий у м`які постоли зі шкіри, одягнений у брудні козацькі шаровари та латану-перелатану свитину, зливався він з оточуючою місцевістю; лише орлині очі визирали з-під шапки і блищали у напівтемряві. Біля нього, під його рукою лежала рушниця, на ремені висіла шабля, праворуч від неї – мішок з причандаллям[1], зсунений на спину, щоб не заважав. Якщо б все ж таки хтось наштовхнувся на цього чоловіка, то одразу ж впізнав запорізького козака-пластуна, одного з тих розвідників, які невтомно несуть варту по всьому Дикому Полю.
  Пластун цей, якого товариші звали Вовком, знав дніпровські плавні краще, ніж свій курінь на Січі, адже бував там доволі рідко: лише коли закінчувалися усі без винятку припаси, або щоб отримати нове завдання від старшини. А так полюбляв більше він самотнє життя наодинці з природою, суворим світом неосяжних просторів плавнів, які він встиг досконало вивчити за п`ять років свого буття пластуном.
  Раптом Вовк напружився та припав вухом до землі, чуючи щось таке, що було відомо тільки йому.
- Сакма гуде[2] – ворог іде, - роздумливо прошепотів він і став вдивлятись у сіру далину.
  Через деякий час Вовк почав щось розрізняти, а, може, внутрішнім зором відчув: на обрії з`явилися війська. Багато, дуже багато вояків. Усі добре озброєні, везуть із собою гармати… Це міг бути тільки генерал Текелі, що вертався з російською армією з Криму. Але чомусь він йшов не в обхід Запоріжжя, як завжди було, а прямісінько на Січ. Це вже було підозріло, тим більш, по Малоросії давно вже ходили чутки, що Катерина II збирається зруйнувати останній оплот запорожців.
  Треба було негайно попередити січовиків. Пластун безшумно розгорнувся і швидко поповз змією углиб плавнів, до своєї невеличкої землянки, де його очікував вірний кінь, що ураз домчить Вовка до самої Січі.

***
  Десь в одному з рукавів Дніпра, котрий зветься Підпільним, причаїлася собі Нова Січ, яка ще, мабуть, й гадки не мала, що випало їй на долю стати останньою Запорізькою Січчю на всі часи. Утім, назва річки, на якій розташувалась фортеця, дуже промовисто підкреслювала становище тієї, у якому та фактично перебувала після побудови царатом Новосіченського ретраншементу[3] усього в двох кілометрах. Але це аж ніяк не змогло підкорити гордий дух запорожців; продовжували жити-поживати вони за своїм прадавнім звичаєм, а пластуни попри все залишалися повноправними господарями дніпровських плавнів. Була ще козацька і воля, і слава; стояла ще Нова Січ, як стояли й попередниці її. Сувора фортеця, огороджена високим частоколом та земляними насипами, які не кожна гармата проб`є; високі вартові башти гордовито височіли над островом і степом, що розлігся навкруги; просторий майдан з церквою у центрі; коло неї – рівно тридцять вісім куренів, де живуть і прості козаки, і старшина з канцелярією; а ще безліч складів, арсеналів, ремісницьких майстерень, торгівельних лавок... Таким був вигляд Січі, започаткований дідами-прадідами, і ні в кого не було права його змінювати. Життя вирувало тут незалежно від погоди, пори року, військового стану – завжди було людно й весело, завжди цвіла справжня, чиста Воля, і ніщо не думало про кінець. А він вже був близько...
  У той день сіре небо все ж таки розплакалося прохолодним, гірким дощем. Це був не літній веселий дощик, що за якийсь час свого існування змиває усіляку нечистоту, а осіння нудна мряка, хоча літо ще далеко за середину не перевалило. Деякі козаки вбачали в цьому якийсь дурний знак, а небо ніби тільки підтверджувало це, безслівно проливаючи сльози за минулим.
  Тому, мабуть, ніхто не здивувався, коли у браму фортеці влетів вершник. Косі струмені дощу вмивали його напружене обличчя та покрите піною тіло коня – мабуть, не один десяток верст довелося без перепочинку нестися на повній швидкості. Свитина вершника розпатлалася, вода лилася йому за барки, шапку він посіяв ще у степу, шабля нещадно тарабанила по нозі, але він, здавалось, нічого не помічав. Мовчки нісся він прямісінько до гетьманського куреню. А звідти вже спішно виходив йому назустріч сам гетьман Калнишевський. Він теж був без шапки, і дощ негайно ж намочив його вже посивілий оселедець, почав стікати по густих вусах. Гетьман цього не помічав, він хмуро поглядав з-під брів на вершника і вже здогадувався, які вісті той приніс – хлопчина був гінцем з Києва, а звідти вже прямісіньке сполучення з Петербургом і з...царською канцелярією. Та про всякий випадок, а, може, ще сподіваючись на краще, Калнишевський привітав вершника:
- Бог у поміч, Омельку! Чого скачеш, наче за тобою вовки женуться?
- Не за мною, пане, а до вас вони...- важко дихаючи, одповів посланець. Перевівши подих, він заговорив вже на весь майдан, де поволі почав збиратися натовп. – Катерина війська на Січ відіслала! Для чого – невідомо. Коли будуть – теж невідомо, але знаю, що дуже скоро!..
Далі він говорити не зміг: майдан потонув у галасі. Давно вже всі чекали цього, а он тобі й прийшло... Поки гетьман збирався з думками, а козаки продовжували сперечатися, крізь браму влетів ще один вершник. Сіра латана-перелатана свитина, орлині очі визирали з-під шапки... Не діставало іще тільки хвоста і вийшов би лютий лісовий хижак. Натовп одразу ж примовк.
- А от тобі й вовки...
- Вовк повернувся...
Пластун цей з`являвся на Січі вкрай рідко, і кожний його приїзд нічого доброго, як завжди, не обіцяв.
- У лихий час, Вовче, - похитав головою Калнишевський, коли той під`їхав.
- Дійсно у лихий, пане! – відповів той. – Текелі з військом на відстані одного дня звідси. Не з добром, чую, йдуть, - його погляд зупинився на Омелькові. – Хм... І справді...
- Справді, справді, - крізь зуби проговорив гетьман і, розвернувшись, зайшов у курінь разом зі старшиною – напевно, раду тримати.
А козаки на майдані попри мряку і не думали розходитись. Хтось у напруженні чекав рішення старшинської ради, когось надто сильно збентежила звістка про наступаючі москальські війська, а для когось це була просто ще одна нагода зайвий раз почесати язиком.
  А ось у гетьмана, який був усього лиш за тонкою стінкою, чесати язиком часу аж ніяк не було.
  - Ну що, панове, усі в курсі справи, тому перейдемо одразу ж до головного, - голос Калнишевського лунав твердо і невимушено, але тільки він знав, яких зусиль це коштувало. – Вам слово – що робити далі?
Першим піднявся ватажок характерників, за якими ходила слава чаклунів та мудреців, тому й слово їх було досить вагоме.
- Москалі йдуть сюди ясно що не горілку з салом купувати. Добре, якщо тільки у Сибір тільки вишлють, а можуть і всіх до одного перерізати... Тому до бою треба готуватися, пане, до бою.
- Я з цим не згоден, - подав голос один з полковників. За віком він не поступався ані Калнишевському, ані характернику, а за об`ємом тіла перевищував їх обох. – У нас зовсім нема сил, щоб вести зараз бій, і тим більш, щоб узяти перемогу, а москалів аж ніяк не менше ста тисяч. Я пропоную почекати, поки вони не прийдуть сюди і ми будемо точно знати їхні наміри...
- Нічого чекати, - похитав головою характерник. – І так вже втомилися чекати. Ви пригадайте, що за нами вся Україна стоїть. Ще діди-прадіди наші клятву приносили без бою її не здавати. Вони своє життя за неї поклали! Чим ми гірше від них? Мабуть, тим, що тільки про себе й думаємо...
- А про нікого вже більше думати чи дбати! Погляньте ж ви навкруги, панове, нема вже тієї України, ми єдині залишилися. Нема народу...
- Що ти мелеш? – характерник позирнув на нього палаючими очима, від одного вигляду яких у ворогів душа в п`ятки тікала. – Є Україна, поки ми є. А ми ще є – ти правильно говориш. Здамося – задарма її ворогам на знищення віддамо. Невже ви хочете її віддати? А якщо не хочете, то починати готуватися треба прямо зараз – іншого часу вже не буде...
Тут піднявся Калнишевський, і обидва разом замовкли.
- Я розумію тебе, Нечай, - звернувся гетьман до характерника. – Але й тобі, як і всім вам, треба зрозуміти: нас дійсно дуже мало, ми не протримаємося й дня. Треба почекати, може, вдасться з ними домовитися, якось відтягти час... А ми тим часом зможемо зібрати військо необхідної кількості. А якщо ні – саме тому, що нас мало, може, спроможемося підготуватися до бою швидко. Тому поки нам залишається чекати...і молитися. На цьому все. Рада закінчена.
До дверей гетьмана підійшов Нечай.
- Ти робиш помилку, пане, - тихо, щоб тільки той і чув, сказав він. – Жахливу помилку.
Калнишевський з мужністю витримав погляд характерника, адже на то він і був гетьман.
- Може й роблю. А може й ні, - спокійно відповів він. – Життя розсудить.
  Рішення ради козаки сприйняли не одностайно. Ті, що молодші та вихідці з Західної України не погодилися з ним і, як Нечай, говорили про необхідність підготовки до бою. Ті ж, що були старше розсудливо покивали головами, підтримуючи гетьмана.

***
  Наступного ранку з вартових башт можна було вже побачити москальське військо. Протягом кількох годин на цих баштах перебували майже всі січовики: кожен хотів власно розвідати, що коїться. Близько полудня вороги підійшли до Січі й утвердилися біля берега Підпільної. Вони були дещо схожі на самих запорожців: молодь підозріло позирала на «диких хохлів», котрі один за одним виглядали з-за стін фортеці; бувалі ж москалі лише напружено щулили вічі, адже бачили козаків у бою і знали на що ті спроможні у дійсності.
  Нарешті на стіну вийшов Калнишевський, оточений полковниками – вони тут головні, їм і перемови вести.
- З чим пожалували, гості любі? – гучно запитав гетьман, щоб усі чули.
З москальського війська посипалися в`їдливі насмішки.
  - Это что за говор у него такой?
  - А к нам выйти слабо, да?
  - Ты вылезай, вылезай, неча на стены пенять!
  - Мы уж тебя почествуем…гость ты наш дорогой!
Але тут уперед виїхав сам генерал Текелі, й насмішки одразу ж примовкли. Гетьман повторив запитання. Текелі уважно на нього подивився:
- Её Высочество Екатерина II, светлейшая императрица России и близлежащих земель приказывает вам сдать сию крепость и добровольно сложить оружие в знак покорности!..
Тепер вже загули козаки. Було нечуваним слухати подібні слова біля стін рідної Січі. Калнишевський немов онімів. Не те щоб наказ його здивував чи засмутив – він такого й очікував, а тепер просто роздумував, яка відповідь буде найвірнішою.
- Дайте нам день, - накінець заговорив він.
- Зачем он вам? – здивувався Текелі. – Крепость всё равно придётся сдать, если хотите остаться живыми.
Гетьман вкрився багряними плямами.
- Не погрожуй нам, пане генерале, твої слова тут нічого не варті. А ось над наказом імператриці ми подумаємо.
Генерал аж захлинувся від люті. На мить він думав навіть розпочати негайно штурм, але потім схаменувся.
- Ну, хорошо, - крізь зуби сказав він. – Даём вам один день, а завтра мы войдём в крепость.
Калнишевський мовчки повернувся і пішов геть зі стіни. Старшина попленталася за ним. Генерал посміхався чомусь своєму у вуса, а вояки обох військ продовжували обмінюватися в`їдливими словами...
- Ну що, от і дочекалися, - говорив гетьман, йдучи через майдан. – Тепер у нас тільки два шляхи. Що скажете, панове?
- Пане гетьмане, а нехай козаки самі собі долю й обирають – на те вони й вільні люди, - запропонував один з полковників, який, напевно, був найстарішою людиною на Січі: він вже рубався з татарами, коли гетьман ще під стіл пішки ходив.
- А нехай! – махнув рукою Калнишевський.
  Задзвонили в дзвони, збираючи населення Січі на майдан. З одного зі складів викотили велику бочку, на неї й забрався гетьман, постаючи кремезною скелею посеред вируючого моря людських тіл.
- Військо Запорозьке! Браття! – гучно закричав він крізь галас натовпу. – Ви всі бачите, що робиться під стінами нашого з вами дому! Тому я пропоную вам на голосування, чому ви віддасте перевагу: здати фортецю без бою, як того вимагають москалі чи битися на смерть, не маючи практично жодних шансів на перемогу?!
- До бою! До бою! – залунали заклики тих, кого дуже зачепили слова москалів. – Хай розіб`ються вони об наші стіни, хай скуштують славної сталевої шаблі!
Майже усі козаки кидали свої шапки догори, потрясали кулаками, висловлювали одностайне своє рішення, адже для кожного з них честь та воля були важливішими за життя, не сприймали вони рабства і не хотіли сприймати... Невідомо, як би повернулася історія України та козаків зокрема, якщо б у ту мить на майдан не вийшли попи з церкви.
- Схаменіться, люди! – заволав один з них низьким басом. – Не можна християнам православним один проти одного битися, не можна братську кров лити!
- Та вже й так забагато її було пролито! – закипів характерник Нечай, що стояв зі своїми людьми дещо в стороні. – І ще більше проллється, і не тільки нашої, якщо ми зараз у бій не вступимо!
Піп подивився на нього як на одержимого бісами.
- Мовчи, єретик[4], краще мовчи!
- Не вівця я тобі, щоб мовчати! – проревів характерник. – Йдемо звідси!
І Нечай першим пішов з площі, залишаючи Січ на призволяще... За ним послідкували інші характерники та ще декілька людей, які не бачили більше сенсу сперечатися.
  - А правду піп говорить, - почулося у той час серед примовклого натовпу. – У мене в Росії родичі є, що буде, якщо їх з-за мене безвинно поріжуть? Ні, не годиться так...
  - Та й собі краще, що живими залишимося, - підтримав того ще один голос.
До гетьмана підступив один з козаків, не з старшини, але й не з простих.
- Ми не будемо проти, якщо ти погодишся здати Січ, пане гетьмане, - звернувся він до Калнишевського. – Та підемо за тобою туди, куди накажеш! Правильно я говорю, браття?
Піднявся згідний гомін. Гетьман видихнув декілька разів, а потім промовив:
- Ну що ж, тоді добре, браття. Хай буде по-вашому. А тепер йдіть по куренях й одпочиньте...поки що.
З цими словами він зліз з бочки і всі зрозуміли, що зібрання закінчено. Козаки почали розходитися, адже багато хто відчував, що гетьман тільки-но віддав свій останній наказ на цій посаді і вважали зухвальством не виконати його.

***
  Пластун на прізвисько Вовк стояв на стіні, спираючись на дерев`яну огорожу і сумно дивився кудись у простір. Він не боявся, що москалі вразять його кулею, тим легше буде: він не побачить завтрашнього розгрому. Коло Січі, оточивши її з усіх боків, розташувалось російське військо. Подекуди горіли вогнища, а москалі біля них веселилися в очікуванні того, що вже завтра будуть ночувати у козацьких хороминах як господарі. Сонце вже зайшло, і зорі тільки-тільки почали з`являтися на небосхилі, і в цій зловісній темряві здавалося, що фортеця оточена пекельним військом під проводом самого диявола. Степ мовчазливо позирав на беззаконня, що мало скоро зчинитися на його тілі...
  «Невже я насправді маю стати свідком того, як ганьбиться слава моїх батьків, дідів та й інших предків? Невже я насправді нічого не зможу вдіяти проти цього?» - думав Вовк, покручуючи довгий вус. Ех, стати б зараз сірим лютим хижаком, кинутися б на ворога, розірвати на шматки одного-другого, та й інших, поки не вб`ють... Пролити хоч якусь кров за оплот Волі, що твердо стояв протягом віків... Отак нам віддячила та, за чию державу ми воювали. Отак підступно була знищена Україна... Чи пригадає хтось потім цей день? Чи москалі зітруть у пам`яті людській навіть це? Та ні, не зітруть, не по силі це їм: козацька скарбниця з усім, що було надбано за віки слави, ще десь там, серед непролазних плавнів; охороняють її пластуни і нізащо не поступляться так, як поступилися тут, на Січі. А це значить, що нас будуть пам`ятати. Хоч щось залишиться у спогадах нащадків, і, можливо, коли знов постане Україна, поклоняться вони її захисникам, чия кров буде текти і в них самих...
  Такі думки оволодівали Вовком, сковували холодом його нутрощі, чого давно вже не бувало, нещадно рвали йому душу. Раптом, під стіною він почув тихі обережні кроки, поглянув: це Нечай йшов між куренями, мабуть, прощаючись з Січчю. Пластун у мить безшумно злетів зі стіни і підійшов до характерника.
- Я з вами, Нечаю, - глухо сказав він.
Характерник поглянув на Вовка без особливої радості, мовчки кивнув та пішов собі далі. Пластун пошкандибав за ним, намагаючись зберегти у пам`яті останню Запорізьку Січ.
  Стояла вже глибока ніч, коли до куреня характерників увійшов Калнишевський. Після нічної темряви декілька запалених свічок змусили його прижмурити вічі. Але він ясно розчув брязкіт заліза, а через мить вже побачив козаків, які, розсівшись по лавах, займалися підозрілими справами: хтось наточував шаблю, хтось ладнав рушницю; а от кілька парубків, що спішно збирали провізію, випали з його поля зору.
- Це що ви тут робите, поганці? – зашипів він на Нечая, що підвівся. – Ти мені тут про зраду України балакав, а сам зараз мене і своїх побратимів зраджуєш! Невже ти не розумієш, що якщо ви почнете бій, москалі й нас всіх до одного поріжуть!
- Я не такий дурень, як тобі здається, - спокійно одповідав характерник. – Ми не збираємося битися, хоч і варто було б. Ми просто підемо з Січі на світанку, коли ти відкриєш браму...
У гетьмана, здавалось, від серця відлягло.
  - Ну слава Богу, - він навіть посміхнувся. – Слава Богу, що хоча б хтось з нас залишиться вільним і спроможним продовжувати нашу справу...і вберегти Україну від повного знищення...
Нечай сумно посміхнувся у відповідь.
- Я думаю, безглуздо пропонувати тобі тікати з нами, пане гетьмане?
- Звісно ж. Тут мої люди і я не можу кинути їх напризволяще. Тим більше, москалям потрібен я, як ніхто інший... Ну що ж, тоді бажаю вам вдачі, хай Бог вас оберігає.
- І тебе теж, - схилив голову характерник. – І вірних козаків твоїх...
  Коли над Підпільною вже розлігся ранковий туман, усі січовики були знову у зборі. Над майданом висіло важке напруження, отруюючи душі запорожців. Усі чекали на гетьмана. У натовпі раз від разу чулися коротенькі балачки: а чи варто було погоджуватися на здачу фортеці, чи не є іще час підняти зброю на ворогів? Але вони швидко замовкали, адже всі розуміли: безглуздо було вже зараз про щось говорити, раніше думати треба було. Але що поробиш... Минулого не зміниш, а про майбутнє думати боязно.
  Ось з`явився Калнишевський. Він був у святковій свиті, з булавою та іншими клейнодами; прапороносці крокували дещо позаду, несучи корогви[5] які гордовито майорили на вітрі. Напруга збільшувалася. Всі очікували, що гетьман виголосить промову, але він мовчки обводив поглядом рідне військо, курені, церкву...і ранкове передсвітанкове небо над головою. Потім він ніби рішився і гучно наказав:
- Відкривайте браму!
- Відходимо, - тихо сказав Нечай своїм людям, що причаїлися між куренів.
Недарма Нову Січ ще називали Підпільненською – був там потайний вихід у річку, про який москалі й не здогадувалися. Мов сірі тіні, пробігли козаки по фортеці, ніхто їх не побачив, ніхто не почув, ні одна собака не загавкала. Мовчки посідали вони у вже завантажені човни і, не вагаючись, відштовхнулися від берега. Проходячи повз потаємну діру у стіні, Нечай тихо прошепотів:
- Прощавай, Січ. Прощавайте, браття...
І Підпільна прийняла човни у свої обійми, та очерет сховав їх від злого ока.
  А тим часом, зі скреготом, неохоче розкривалася брама, немов насильно змушували її видавати своє добро ворогам на втіху. У тиші в`їхав Текелі на майдан. Безкінечним валом вливалися за ним у браму москалі. Усі озброєні, насмішкувато поглядали вони на згуртованих коло гетьмана запорожців. Але ясно відчували, що ті їх не бояться і з такою ж насмішкою, тільки більш скаженою, поглядають на них самих.
  Генерал виїхав на середину площі й оголосив:
- Гетман Пётр Калнышевский, вы арестованы. И вы, старшина, тоже. Остальным же приказываю немедленно сложить оружие!
Москалі двинулися уперед, очікуючи на супротив, але запорожці підкорилися. У тій самій мовчанці кидали вони свої шаблі та рушниці докупи, усім своїм виглядом показуючи, що у разі потреби вони й голими руками усіх переб`ють.
  У ту саму мить, коли останній запорожець лишився зброї, здійнялася пожежа. Невідомо, москалі то підпал зчинили, чи хтось з козаків вогнище залишив, але полум`я вже скоро охопило майже всі курені й перекинулося на церкву. Задзвонили дзвони, почали вибігати ремісники та торгівці; зчинився ґвалт. Тільки вояки обох військ непорушно стояли один проти одного. Ту пожежу ніхто не осмілювався гасити. Вояки випробовували один одного на витривалість.
  - Выводите всех, - наказав нарешті Текелі. – А крепость оставить – пусть горит!
Вогонь лизав дерев`яні стіни та солом`яні дахи будівель; усе добро, яке було на той час у Січі; золотий хрест на верхівці церкви... Усе, усе спалював він на своєму шляху. І...може, був правий?

***
  Пластун на прізвисько Вовк, скорчившись, сидів на кормі човна, коли над Січчю здійнявся вогонь.
- Ніяк фортеця горить? – підізвав він інших.
Нечай зіщулився.
- То хай собі горить... Вогонь – він очищує, забирає усі гріхи. А на попелищі нове життя народжується. Вогонь – це краще, ніж москальські лапи. Хай вже він наше добро собі забирає...
Усі були згодні зі старим характерником, але на душі було до сліх гірко. Де в кого навіть і справді змокріли очі, як їхні власники й не намагалися це приховати. Адже неможливо було сховати той крик душі, що рвався з декількох десятків козаків, що мирно пливли собі до Дніпра і бачили, як руйнується їх рідний дім, а з ним – уся козацька воля і слава, що здобули їхні предки давним-давно. Вовк хоча й бував на Січі рідко, не міг повірити, що цей момент настав і нема більше чим гордитися. Там, на смертному попелищі догорало їх старе життя, а вже за поворотом Підпільної їх очікувало нове. Завжди важко помирати і народжуватися знову, але без цього не можна. Життя вічне.
  А у ранкових сутінках ще довго виднілися високі стовпи диму, які здавалися лапами величезної істоти, що покидала цей світ. Але не в скаженій агоніїї, а мужньо та стійко, як це личить справжньому козаку. Довго ще коливалися ці стовпи, прощаючись зі сходячим сонцем, степом, річкою Підпільною, гуртом людей, що, стоячи на човнах, віддавали останню честь славній Січі. А потім ураз зблідніли та розтанули у небі, забираючи з собою у Вирій попіл від гордовитої козацької фортеці...



  Примітки
1 – як звичай, у «причандалля», що брали з собою пластуни у плавні, входило: порохівниця, сумка-пулечниця, вогниво та інші необхідні дрібниці.
2 - вся діяльність пластуна так чи інакше була пов`язана з поняттям «сакми». Це слово в перекладі з татарського означає взагалі будь-який слід, залишений людиною чи звірем, але у пластунів воно набуло більш широкого значення. За часів Запоріжжя бувалі січовики «слухали сакму», приклавши вухо до землі – і якщо чутно було гуркіт ворожої орди, то говорили, що «сакма гуде».
3 – укріплення з двома напівбастіонами та постійною залогою, побудоване царським урядом для нагляду за діями козаків.
4 - Запорозька Січ була єдиним у Європі містом, а козацтво суспільством, де шанувались, а не карались люди з надзвичайними здібностями характерника. Проте православна цервка різко засуджували дії характерників, звинувачувала їх у чаклунстві. На цьому тлі і виник конфлікт між ними.
5 – козацький військовий прапор, один з символів влади гетьмана.

  10-14 березня 2008 р.